Лев Давидович Ландау

Наукова спадщина Ландау так велика і різноманітна, що навіть важко уявити, як могла встигнути це зробити одна людина всього за 40 років. Він розробив теорію діамагнетизму вільних електронів — діамагнетизм Ландау (1930), разом з Євгеном Ліфшицем створив теорію доменної структури феромагнетиків і отримав рівняння руху магнітного моменту — рівняння Ландау-Ліфшиця (1935), ввів поняття антиферомагнетизму як особливої фази магнетика (1936), вивів кінетичне рівняння для плазми у випадку кулонівської взаємодії і встановив вигляд інтеграла зіткнень для заряджених часток (1936), створив теорію фазових переходів другого роду (1935–1937), уперше отримав співвідношення між густиною рівнів у ядрі і енергією збудження (1937), що дозволяє вважати Ландау (поряд з Гансом Бете і Віктором Вайскопфом) одним з творців статистичної теорії ядра (1937), створив теорію надплинності гелію II, поклавши тим самим початок створенню фізики квантових рідин (1940–1941), спільно з Віталієм Лазаревичем Гінзбургом побудував феноменологічну теорію надпровідності (1950), розвинув теорію фермі-рідини (1956), одночасно з Абдусом Саламом, Тзундао Чі й Чженьнін Янгом і незалежно від них запропонував закон збереження комбінованої парності і висунув теорію двокомпонентного нейтрино (1957).

За піонерські дослідження в галузі теорії конденсованих середовищ, зокрема теорії рідкого гелію, в 1962 році Ландау була присуджена Нобелівська премія з фізики.

Величезною заслугою Ландау є створення радянської школи фізиків-теоретиків, до складу якої входили такі вчені як, І. Я. Померанчук, І. М. Ліфшиць, Є. М. Ліфшиць, О. О. Абрикосов, А. Б. Мігдал, Л. П. Питаєвський, І. М. Халатников, Ю. М. Каган. Науковий семінар, яким керував Ландау, що вже став легендою, увійшов в історію теоретичної фізики.

Ландау є творцем класичного курсу теоретичної фізики (спільно з Євгеном Ліфшицем). «Механіка», «Теорія поля», «Квантова механіка», «Статистична фізика», «Механіка суцільних середовищ», «Електродинаміка суцільних середовищ», а все разом багатотомний «Курс теоретичної фізики», який перекладений багатьма мовами і досі поціновується студентами-фізиками.

 

  • серпень 1932 — перехід до Харкова завідуючим теоретичним відділом Українського фізико-технічного інституту (УФТІ).
  • 1933 — призначення завідуючим кафедрою теоретичної фізики Харківського механіко-машинобудівного (нині політехнічного) інституту. Читання курсу лекцій на фізико-математичному факультеті.
  • 1934 — присвоєння Л. Д. Ландау ступеня доктора фізико-математичних наук без захисту дисертації.
  • 1935 — читання курсу фізики в Харківському державному університеті, завідування кафедрою загальної фізики ХДУ. Присвоєння звання професора.

 

Указом Президії Верховної Ради СРСР (з грифом «Не підлягає опублікуванню») від 4 січня 1954 року за виняткові заслуги перед державою при виконанні спеціального завдання Ландау Леву Давидовичу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і Молот».

У 1962 році за піонерські дослідження конденсованих середовищ, особливо рідкого гелію Лев Ландау був удостоєний Нобелівської премії з фізики.

Нагороджений трьома орденами Леніна (1949, 1954, 1962), орденом Трудового Червоного Прапора (1945), орденом «Знак Пошани» (1943), медалями.

Лауреат Ленінської премії (1962), Сталінських премій (1946, 1949, 1953).

Палатник Лев Самійлович

Палатник Лев Самійлович (* 26 квітня 1909, Полтава — † 1994, Харків) — український фізик, доктор фізико-математичних наук — 1952, професор, заслужений діяч науки і техніки України — 1992.

В 1926 році закінчив Полтавську індустріально-технічну школу — робітник 6-го розряду по дорожному будівництву. Намагався стати піаністом та диригентом, пройшов прослуховування в Київській консерваторії, але тяга до науки перемогла.

Під час навчання в Харкові був виключений у ході чистки (його батьки в часі НЕПу тримали магазинчик). На Донбасі працював чорноробочим, техніком на будівництві шахт.

1935 року закінчив Харківський державний університет — фізико-хімічний факультет.

Ще в часі навчання — 1934 року — очолив рентгенівську лабораторію Харківського електромеханічного заводу — під керівництвом Б. Я. Пінеса.

1938 року захистив кандидатську дисертацію.

Під час нацистсько-радянської війни евакуювався з заводом, стає керівником ЦЗЛ ХЕМЗ — в Прокоп’євську Кемеровської області, 1944 повернувся з евакуації, очолював до переводу у 1947 році до Харківського державного університету.

1952 року захистив докторську дисертацію.

Працював в Харківському політехнічному інституті з 1954 по 1994 рік, з 1953 по 1961 очолював кафедру металофізики.

1955 року заснував новий напрямок — фізики плівок та фізичного матеріалознавства.

В 1950-х роках організував перший в УРСР студентський науковий семінар.

З 1961 по 1988 рік завідував кафедрою металофізики Харківського політехнічного інституту.

1963 року заснував лабораторію мікроплівкової електроніки.

За цикл робіт «Розмірні ефекти в малих частках твердого тіла» вдостоєний Державної премії УРСР 1986 року.

Керував дослідженнями в царині фізики тонких плівок та плівкового матералознавства. Ці дослідження склали базу для нової наукової школи.

Кирпичов Віктор Львович

Віктор Львович Кирпичов (26 вересня (8 жовтня) 1845–1913)— заслужений професор, один з найвидатніших учених-механіків, талановитий інженер і педагог, організатор вищої технічної освіти та відомий громадський діяч, засновник і перший директор Харківського технологічного інституту (1885–1898), засновник і перший директор Київського політехнічного інституту (1898–1902). Почесний член Російського технічного товариства, засновник і голова Південноросійського товариства технологів, у подальшому — почесний його член (1895–1898).